Фото: Наталія Кійко
У Балаклії, що на Ізюмщині, проживає Наталія Кійко. Вона має приватний бізнес та із самого початку повномасштабного вторгнення рф займається волонтерством. На її рахунку – до сотні поїздок у «гарячі точки».
«Family farm»: молоко під обстрілами
Вісім років тому Наталія разом із чоловіком Сергієм вирішили заснувати сімейний бізнес. Спільно прийняли рішення створити тваринницьку ферму, щоб згодом вийти на продуктовий ринок з молочно-сирною продукцією. Місцем для реалізації своєї бізнес-ідеї обрали село Волвенкове. Поступово дійну череду вдалося збільшити до сімдесяти голів. На ринку Балаклійщини з’явилася продукція від «Family farm», за якою утворювалася черга. Людей влаштовувала і ціна, і якість. Під загрозу знищення родинну справу поставила війна.
– Коли почалася війна, ми вислизнули з окупації тільки тому, що відразу переїхали до Волвенкового. Це село неподалік від Протопопівки, яка опинилася на лінії вогню. Але моя родина прийняла безповоротне рішення залишитися біля свого господарства, – розповідає Наталія.
Через обстріли у селі вже в перші дні війни зникло світло. Про машинне доїння довелося забути. Наталія з чоловіком, а також її батьки засукали рукава і видоювали корів уручну. Налягали на м’язову силу і коли роздавали корми, бо пальне, яке різко підскочило в ціні, доводилося жорстко економити. Напували череду водою з криниці. Воду носили у відрах, намагаючись вибрати часину в коротких проміжках між обстрілами. Коли відступили березневі морози і з’явилася перша трава, корів стали виганяти на пашу. З кормами не було ніякої ясності: старі запаси закінчувалися, та про їх поповнення не йшлося. Окупанти знищували і розкрадали все, що можна, тож ні купити, ні позичити.
Попри догляд, тварини все одно хиріли і гинули. Господарі втратили близько десяти. Наталія каже, що худоба постійно перебувала в стані стресу. До того ж весною почалися масові розтелення, з ними – ускладнення, а ветеринарної підтримки не було. Це і призвело до таких наслідків.
– Невдовзі нам удалося роздобути генератор. Незамінна річ у ситуації, коли залишився без енергоживлення, але й він «просить» заправитись. Тому пальне витрачали дуже продумано. Навіть для власних потреб воду гріли на печі. Ставили на неї величезні каструлі, доводили воду до кипіння, а потім розбавляли криничною крижаною, – згадує Наталія.
Молочну продукцію потрібно було кудись дівати. Двічі в проміжку між 24 лютим і 2 березня подружжю Кійків удалося проскочити до Балаклії, яка була вже під обстрілами, але ще відкрита для в’їзду-виїзду. До своєї продукції фермери додали ще й гуманітарну допомогу від блогера з Харкова, з яким мали давнішні ділові контакти, і роздали її балаклійцям просто так. Мали намір пробратися до рідного міста і втретє, та не встигли: окупанти встановили пости.
Тричі на тиждень Наталія і Сергій вибиралися до селища Донець з молочною продукцією зі своєї ферми, а назад поверталися з «гуманітаркою», яку роздавали людям. Дорога пролягала через села, які опинилися на лінії вогню, а тому постійно перебували під обстрілами.
– Ми сідали в машину і перед тим, як зрушити з місця, накладали на себе хрест і молилися, щоб благополучною видалася поїздка. І так щоразу. Навіть більше, ми з чоловіком завжди брали із собою свою тоді ще семирічну донечку Злату. Боялися, що розлучимось із нею. Всяке могло статися через війну, – розповідає Наталія. 
Пані Наталія допомагає дітям, які пережили окупацію та обстріли
Після звільнення Балаклійщини Наталію не раз запитували, чому вони з чоловіком не виїхали і не вивезли дитину. Відповідь для Наталії очевидна: не могли вони залишити ферму. Багато сил, часу і грошей було затрачено, щоб організувати хай і невеликий, але власний агробізнес. «Якби ми виїхали, усе пішло б за вітром», – зазначає жінка.
Усякого довелося натерпітися. Наталія згадує молодого чоловіка, який попросив довезти його до села Вітрівки, за два кілометри від якого стояли росіяни. Там у батьківській хаті залишилися документи. Поки він їх шукав, подружжя попадало в придорожню яму і пережидало обстріл. На щастя, все обійшлося.
«Де ви так довго?»
Батьки Наталії працюють на одному з виробничих об’єктів «Шебелинкагазвидобування». Їхній будинок розташований поряд. Був розташований. Його знищили обстріли, а допоки він стояв, батьки ризикнули проїхати додому і врятувати бодай щось із нажитого. Щойно наблизилися до свого обійстя, яке опинилось у так званій «сірій» зоні, почався обстріл. Влучило в кузов машини. Батькові Наталії дивом удалося вивернутися, на автівці й сьогодні залишаються сліди ворожої зброї.
Удруге долю випробовували тільки жінки, незважаючи на протести чоловіків. До рідної домівки поїхали Наталія і її мама. До причепа вони поспіхом скидали все, що вважали цінним. Наталія, попри заперечення мами, виволочила з гаража навіть батьків скутер. Причіп помітно просів під ним, але Наталія хотіла порадувати батька. Він любив на ньому їздити.
Щойно завершили вкладати речі, як з’явилися двоє російських військових. Запросили документи, уважно їх вивчали, потім наказали жінкам слідувати за ними.
– Мішків у них не знайшлося, тож зачохлили наші голови у піджаки з обмундирування. Надворі стояло літо, доймала спека, а тут ще такий «підігрів». Під конвоєм нас завели до великого двоповерхового приміщення. Бачити ми його не могли, але за кількістю сходів і луною, яка розходилася від голосів конвойних, це вдалося вирахувати, – згадує Наталія.
Увесь час вона боялася, що їх роз’єднають з мамою, а ще постійно думала про маленьку донечку. Невдовзі їх повели на допит і дозволили вивільнити голови. Жінок запідозрили у шпигунстві. Їх довго допитували, аж поки до кімнати не зайшов черговий вояка і не втупився у Наталку поглядом: «Це не вона. Та теж була рудоволоса, але волосся фарбувала. А ця від природи така. Відпускайте».
Наталка з мамою швиденько попрямували до машини, а вслід їм полетіло: «Щоб більше ми вас тут не бачили!».
Рідні, змучившись від невідомості, в один голос випалили: «Де ви так довго?».
Усе можливо
Спочатку Наталія допомагала своїм землякам. У перші ж дні після звільнення громади вона роздала декілька наборів з молочною продукцією власного виготовлення балаклійцям, які через проблеми зі здоров’ям не могли вийти за «гуманітаркою». Жінка вправно керує автівкою, тож завантажувалася продукцією і розвозила її по селах.
Трохи згодом відважилася виїздити з гуманітарною підтримкою до Донецької області. До сотні разів Наталія побувала в таких населених пунктах, як Авдіївка, Торецьк, Сіверськ, Часів Яр. 
Наталія привезла чергову допомогу нашим захисникам
– Мене часто запитують, чи не страшно. Адже всяке може трапитись, оскільки ці населені пункти перебувають під постійними обстрілами. По-перше, все залежить від внутрішнього налаштування. Ти просто запевняєш себе, що все буде добре – і це спрацьовує. По-друге, це ж не самостійна поїздка. Є така організація, як «Незламні самураї Харкова». Коли є з чим їхати, то їдемо разом, – розповідає Наталія.
Більшість із тих, хто там залишається, літні люди. Від їхніх помешкань у кращому випадку збереглися хіба що стіни та щось із предметів побуту, надбаних за життя. Волонтерка говорить, що живуть вони, як правило, у підвалах, але вперто відмовляються виїжджати.
– Коли востаннє були в Авдіївці, то люди найбільше зраділи звичайній питній воді. Вона в них тільки привозна. Воду економлять до чергового приїзду волонтерів, бо іншого способу поповнити її запаси, як я зрозуміла, в них немає, – ділиться побаченим Наталія.
Найбільше їй бракує часу. Крім фермерської справи, вона надає рекламні послуги в засобах масової інформації. У соцмережах у неї є своя група.
Також разом з чоловіком вони організували спортивний клуб «Майбутнє Балаклійщини», в якому три тренери ведуть чотири секції. Це важка атлетика, самбо, циркова акробатика, фітнес. Клуб відвідують близько шістдесяти людей різного віку.
Нещодавно в складі делегації від Балаклійської міської військової адміністрації та «Подільської громади» (м. Вінниця) Наталія відвідала міжнародну бізнес-конференцію «Joinin». Конференція відбулася у польському місті Кельце. Разом з іншими членами делегації вона відвідала низку неурядових установ, поспілкувалася з представниками міської влади. І все це для того, щоб перейняти корисні ідеї для відновлення Балаклійської громади.
На відміну від тих молодих людей, які не бачать перспектив для самореалізації у маленькому місті, Наталія власним прикладом доводить, що все можливо. Треба тільки діяти.
Нагадаємо, що жителька Андріївки створила команду, яка допомагає армії.
Також нагадаємо, що жителі Зачепилівщини плетуть захисні сітки та готують смаколики для ЗСУ.
Раніше ми писали, що в Андріївському ліцеї № 1 Донецької громади Ізюмського району Харківської області педагоги, співробітники загальноосвітнього навчального закладу, батьки учнів, які в ньому навчаються, зібрали 23 тисячі гривень на потреби ЗСУ.
Тетяна Чмут
