Фото: “будні” у бомбосховищі
Клавдія Чирко з Токарівки Дергачівської громади понад рік живе без світла та води в підвалі свого будинку, допомагає ЗСУ. А Валерія Кравченко завдяки пологам врятувалася від окупації на Херсонщині. Її чоловік пройшов російський полон, зараз у складі 115-ї ОМБ боронить Харківщину.
Снаряд «затих» за п’ять метрів
Пані Клавдія проживає у цокольному поверсі, який довелося «підлатати» після того, як його пронизав снаряд. Думки про те, щоб переселитися якнайдалі від кордону з росією, бодай на період війни, у жінки навіть не виникало. Вона, попри відсутність звичних побутових зручностей, одержима ідеєю відновлення свого будинку. «Дочка з онукою із-за кордону надумають повертатися, тож мають куди. Тут їхня домівка», – зазначає жінка.
Вона згадує, що коли влучило в будинок, то була в підвалі. Один зі снарядів «затих» метрів за п’ять від неї. Стрес був настільки сильним, що вона навіть не випустила з руки чашки з кавою. Війна війною, а багаторічній традиції не зраджує, хай там що, завжди тримає при собі запас тонізуючого напою.
Пані Клавдія біля свого зруйнованого будинку
Сльози були потім, а їм на зміну прийшла здорова лють: «Хочете мене на старості без даху над головою лишити, світом пустити? Так не дочекаєтесь, нелюди!», – емоційно переповідає пережите жінка. З ненависті до ворога де й сила взялася, яка допомогла їй облаштувати більш-менш нормальне життя в підвалі. Відсутність світла її зовсім не обтяжує. Лягає спати з півнями, з ними й просинається. Півні, до речі, підводять з ліжка краще за будильник.
Жінка каже, що до війни птаством ніколи не займалась, а тут сусіди, коли стали виїжджати, наділили її своїми пернатими. Пані Клавдія, аби не сплутати, де чиї, у вцілілому сараї передбачливо зробила окремі загінки. «Повернуться люди, тож я їм і поверну, та ще й з прибутком. Вулиця в нас метрів двадцять завширшки буде. Хто з собаками вигулюється, а я зі своїми «адамсами» (так вона прозвала гусей, яких їй вдалося вигодувати вже під час війни). Варті заздрості птахи, наша велика вулиця для них затісна», – тішиться жінка.
Втім, не лише господарськими клопотами зайнята її голова. Перед сном не тільки молиться, а й при світлі ліхтарика вивчає історію України. З прочитаного зробила висновок, що протягом століть не давали нашій Батьківщині спокою завойовники з усіх усюд. Хіба що був проміжок після Другої світової та до початку цієї війни.
Речовий доказ російської агресії
На світанку 24-го лютого 2022 року пані Клавдія прокинулась від того, що диван, на якому спала, підлітав, а підлога ходором ходила. Визирнула у вікно – і з жахом відсахнулась: з бєлгорода у напрямку Харкова летіли ракети, які жінка порівняла зі снарядами розміром з відро. Відразу подзвонила доньці в Харків, а та спросоння подумала, що мамі привиділось чи наснилось, що не може такого бути. Та дуже швидко реальність переконала у зворотному, і після семиденного відсижування у підвалі з чотирирічною донечкою мусила шукати порятунку аж у Німеччині.
У перші ж дні повномасштабного вторгнення Токарівка була окупована. На відстані тридцяти метрів від дому пані Клавдії росіяни поставили дві гармати. «Відстріляються – і нумо розкошувати на чужому добрі. І до моєї хати впихалися, коли вже її снаряди розбили. Сиджу у підвалі й чую, як моїми закутками швендяють, до добра, яке ще вціліло, придивляються. Та не поселилися, бо незатишно серед руїн жити, які ще й живцем поховати можуть», – розповідає жінка.
17 липня минулого року обійстя пані Клавдії обстріляли з ворожої артилерії. Чотири снаряди завдали серйозних руйнувань: будинок став непридатним для проживання, повалився, посічений на решето паркан, розлетілася на друзки бетономішалка. «Я в ній мобільний від руських ховала. Почують сигнал – уламуються до двору, винюхують, звідки ж він. А я їм старий, поганенький тицяла, а тим, що в обстріляному сховку лежав, ще пів року користувалась».
Коли Токарівку звільнили, найперше, що зробила пенсіонерка, – пішла на колишні ворожі позиції та звідти перетягнула до свого двору гільзі від відстріляних снарядів. Удома звалила їх на купу під понівеченим парканом і прикрила брезентом. Усього набралося до трьох тисяч гільз. Зробила пані Клавдія це для того, щоб мати речовий доказ російської агресії, яка була вчинена проти неї та її нерухомості.
«У мене і їхній одяг є, і щоденники, і радіостанція. А цієї весни наштовхнулася ще й на підвал з російськими снарядами. Відчинила двері, а їх там ціла купа, один до одного складені, як оселедці в бочці. Я бігом до сільради, щоб не трапилось великої біди», – розповідає пані Клавдія.
«Поминай нас, Степанівно»
Скромні побутові умови, до яких призвела війна, не завадили жінці по-материнськи допомагати нашим військовим, коли ті звільнили село: і спорядження прала, і ґудзики пришивала, і смачненьким частувала. Особлива приязнь у неї була до хлопців, з якими довелося працювати ще в мирний час. Пані Клавдія 12 років працювала бухгалтером на прикордонному пункті пропуску Гоптівка. По роботі перетиналася з митниками.
«3 лютого цьогоріч забіг Сергій Лантух. Нашвидку пояснив, що їх, колишніх митників, зібралося декілька чоловік і чекають мене одну, щоб попрощатися. Приєдналась до їхнього гурту, хлопці трохи випили, я пригубила. Раптом Сергій ухопив зі столу недопиту пляшку і серйозно так говорить: “Навряд чи побачимось. На Бахмут скеровують. Ось тут залишилось на два пальці червоного. Поминай нас, Степанівно”», – розповідає пані Клавдія.
Сергій загинув першим, а потім й інших не стало. На згадку про молодших колег-чоловіків у жінки залишились фотографії.
«Я ж сама їх і фотографувала. На світлинах вони для мене повік живі. Такі ж молоді та вродливі… Бува, дістану з шухляди, подивлюся і не можу стримати сліз», – ділиться пережитим жінка.
Віддала автівку військовим
Пані Клавдія, попри холоди, ні ногою зі свого двору. Сусід їй залишив генератор, волонтери забезпечили «буржуйкою», староста привезла брезент. На особливе тепло у своїх нинішніх «хоромах» не розраховує, бо за все життя звикла до заощадливого теплового режиму у своїй хаті. Економила, бо спробуй обігрій 350 квадратів житлової площі. Доводила до +10 – і тим була задоволена. Залежуватись вдома не було коли, а ковдри мала такі, що з ними й під снігом не змерзнеш.
Жінка каже, що останнім часом часто плаче. Волонтери, які взяли над нею шефство і допомогли багатьма корисними речами («буржуйка», корм для собак і котів тощо) загинули на Куп’янщині 19 вересня. Людей забрала війна, а газонокосарка, яку вони придбали на її прохання за її ж пенсію в один з останніх приїздів, прислужилася. Пані Клавдія горда з того, що не тільки на її подвір’ї, а й на її вулиці немає ані бур’янинки. Сама «впрягається» – і вперед.
Пенсіонерка вже давно звикла покладатись тільки на себе. Чоловіка не стало, щойно йому виповнилось п’ятдесят. Він навіть не встиг поїздити на машині, яку придбав для себе. Звичайний ГАЗик, таким скромним автомобілем сьогодні нікого не здивуєш. А йому він потрібен був не для чийогось здивування, а в поміч по господарству. Для того, щоб звести будинок своєї мрії, подружжя Чирків, бувало, по шість корів тримали, а з виторгу за молочну продукцію будувались. 
Автівка, яку пані Клавдія віддала на потреби ЗСУ
Коли не стало чоловіка, пані Клавдія автомобіль залишила у гаражі. Покупці самі набивались, та для неї продати чоловікову автівку було те саме, що зрадити його пам’ять. Жінці вдалося вберегти її від окупантів, не зачепили її й обстріли. А коли вже колеги-митники заговорили про Бахмут, то віддала транспорт їм.
– Хлопців не стало, а машина, хто знає, може й досі комусь у пригоді стає. Упевнена, що чоловік схвалив би таке моє рішення, – говорить жінка.
Пані Клавдія, окрім того, що клопочеться по господарству, ще й взялася за відбудову своєї садиби. Вже її оточує новенький паркан. Про те, що в нього знову можуть поцілити, вона навіть не думає. На черзі – хата. Стяглася цементом, піском, акуратно склала цеглу, яка розлетілася під снарядами. Зима трохи загальмувала активність жінки, та навесні вона сповнена рішучості продовжити відбудову, бо вірить у ЗСУ, чекає на перемогу.
Дивом не опинилися в окупації
За два останніх роки родина Кравченків з Іскрисківщини Сумської області пережила і найбільше щастя, і великі втрати. Їхнє щастя звати Святослав.
Хлопчик, єдиний син і онук, народився 18 січня 2022 року в Іскрисківщині, куди мама приїхала незадовго до пологів з Нової Каховки, де працювала.
Зараз всі події тих місяців у родині здаються якимось неймовірним збігом обставин. Обставин, які фактично врятували життя і мамі, і малюку.
– Я останні роки перед широкомасштабним вторгненням жила і працювала у Новій Каховці на одному з аграрних підприємств. А перед пологами поїхала додому. Зараз дивлюся кадри з окупованого міста на Херсонщині – і стає моторошно. На нашій колишній базі ворог розташував військову техніку. Тож не дивно, що бази та сільгосптехніки вже немає. Якби не поїхала додому на Сумщину народжувати, не уявляю, як виїжджала би з окупації, – розповідає Валерія Кравченко.
В Іскрисківщині жінка вдома. Тут жили й працювали багато років у місцевому училищі її батьки. Тут пройшло дитинство. «Скільки було планів і радості від народження онука», – говорить мама Валерії, Тетяна.
Мріяли, планували, раділи
У ніч з 23 на 24 лютого дитина ніби щось відчувала і погано спала всю ніч, згадує Валерія. Малюк плакав, і вони не спали. Тож одразу почули вибухи й побачили величезну заграва на кордоні.
– З перших хвилин не було сумніву – це війна, напад на Україну. Ми зрозуміли: це нова реальність. Далі блокування, фактичне оточення, невідомість кілька місяців, – розповідає Валерія.
Пошуки памперсів, дитячого харчування, тривога за життя і невідомість. Вони виїхали з дому, але після звільнення Сумщини повернулися до Іскрисківщини. Дитина росла, вони працювали. В селі є чим займатися: господарство, город. Та небезпека не минула.
– Найстрашніший день був 4 липня 2022 року. Тепло на вулиці. Погодувала Святослава, поклали спати на вулиці. Я поїхала на город, який ми мали на околиці села. І раптом чую, як над головою летять випущені з вертольота ракети та вибухи в центрі села. Саме там, де наш будинок, де на вулиці спить моя дитина. Не пам’ятаю, як сіла в машину і доїхала: там вже оточили місця вибухів і не одразу пустили мене до будинку. Я кричала, що у мене там дитина, доки прорвалася. А малюка після першого вибуху мама сховала у підвал, де вони перечекали бомбардування. Та ракетами в той день ворог не обмежився, почався артобстріл, – розповідає Валерія Кравченко. 
Зруйнований будинок Кравченків
У перервах між вибухами жінка вибігала з підвалу і хапала дитячі речі, щоб зібрати їх та виїхати з села. Через кілька годин мати з дитиною виїхали до Білопілля. Поруч з їхнім будинком того літа прилітав не один снаряд, сьогодні він фактично не придатний для житла. Та й обстріли Іскрисківщини тривають досі…
Впродовж кількох тижнів Валерія вивозила з обстріляного будинку речі.
– У Білопіллі добрі люди дали нам будинок. Так і сказали: «Живіть безплатно, тільки за «комуналку» платіть». Батьки живуть окремо, але нам допомагають, – продовжує розповідь Валерія.
З полону чоловік повернувся без зубів
Війна в цю родину прийшла не лише з вибухами біля хати і руйнуванням будинку. Чоловік Валерії, Михайло, з перших днів вторгнення служить у 115-й бригаді. Разом із побратимами пройшли всі кола пекла у східних областях, усі найважчі напрямки. 
Нечасті хвилини, коли родина разом
Торік у жовтні Михайло та ще кілька бійців під час штурму села Опитне потрапили у полон. Рідним прийшла звістка, що Михайло безвісти зник. Вони були у розпачі, але з надією шукали хоч якусь звістку про Михайла на всіх можливих сайтах, у групах тощо. І от на одному відео сестра знаходить Михайла та його побратимів! Потрапивши в полон важко пораненим, він був включений в списки на обмін. Його обміняли у перших числах грудня 2022 року.
Про полон чоловік згадує небагато, але той факт, що у нього не залишилося жодного уцілілого зуба, свідчить про те, що переживають там наші бійці. Кілька місяців лікування – і знову воювати. 115-та бригада звільняє села на Харківщині і зараз тримає важку оборону на Куп’янському напрямку.
В родині служить не лише Михайло, а й його брат. Сестри, дружини і всі рідні допомагають чим можуть.
– Ми зібрали кошти і придбали хлопцям бус. Важко порахувати, скільком людям він врятував життя, адже для піхотних підрозділів доїхати до позицій і повернутись – це питання життя. Хлопці зараз – на Куп’янському напрямку. У новинах не про все можна розповідати, але там – справжнє пекло, бої за кожен метр української земля. Нині у них дуже важка ситуація. Захисникам вкрай потрібен повнопривідний джип для евакуації людей з позицій, бо вони не мають, чим туди доїхати. Ситуація ускладнюється щодня, а від можливості доїхати до позицій, привезти бійців, вивезти поранених залежить життя наших воїнів, – розповідає Валерія.
Дівчата, дружини і сестри бійців, знайшли необхідний позашляховик і зараз збирають кошти на його придбання. Тож будуть вдячні всім, хто допоможе закрити збір. Будь-яка сума буде корисна.
– Таких, як ми, зараз у Білопіллі багато, тож триматись і допомагати одне одному – наше завдання, – переконана Тетяна Кравченко.
Планують майбутнє, незважаючи ні на що
Як би не було складно, але родина Кравченків складає плани на майбутнє. Хоча це дуже непросто.
– Коли все життя прожив і пропрацював на одному місці, звик до роботи, сусідів, друзів, важко уявити, як житимеш далі. Після того, як ворог зруйнував наш будинок і ми виїхали, я вдома не була. Моє серце не витримає бачити розбомблені класи училища, спалений гуртожиток. Та що там – знищене село, – зізнається Тетяна Кравченко.
Всі працівники училища, які виїхали з Іскрисківщини, сьогодні мають роботу і можуть працювати. Але вже не вдома. Та все одно, жінка переконана, що треба жити далі, допомагати собі відновити життя та допомагати військовим.
– Ми не просто тримаємось, допомагаємо дітям, онучку. Велику частину заробленого віддаємо нашим захисникам – їм сьогодні найважче. Дякуємо людям, які допомогли з житлом – ми зараз маємо прихисток.
Не залишають без уваги й гуманітарні та благодійні фонди. Ніколи не думала, що доведеться просити допомоги. Та все це дрібниці в порівнянні з тим, що сьогодні переживають наші захисники, тож усі думки там. Іноді боюсь відкривати соцмережі й читати про загиблих наших учнів, про друзів та їхніх дітей, які віддали найдорожче – власне життя. Надія лише на ЗСУ, волонтерів, всіх, хто підтримує нашу армію, – розповідає Тетяна.
Вона мріє, щоб її онучок жив в Україні, щоб мав можливість тут навчатись, розмовляти рідною україніською мовою. І звісно, щоб родина повернулася у свою відновлену домівку. А для цього треба ще більше згуртуватися та допомогати захисникам.
– Щоб наближати нашу перемогу, треба підтримувати одне одного, без цього ніяк, – переконана Тетяна. 
Хто хоче долучитися до допомогти Михайлу Кравченку та його побратимам зі 115-ої ОМБ – зібрати кошти на пікап, ось реквізити: 4149 6293 8589 8937 (ПриватБанк) Валерія Кравченко.
Нагадаємо, що Дергачівська громада Харківської області та Миколаївська громада Сумської області до війни мали амбітні плани розвитку. Однак навіть під час війни громади намагаються відновлюватися та розвиватися.
Також нагадаємо, що тому, що відбувається у прикордонних населених пунктах Східної України, присвячений проєкт «Біля кордону» двох медіа – «Слобідський край» (Харківська область) та «Білопільщина» (Білопілля Сумської області).
Раніше ми писали, що найбільше від обстрілів у Вовчанській громаді потерпають 22 села.
Тетяна Чмут, Наталія Калініченко, кореспондентки
