Фото: Любов Золотова
Війна застала подружжя Золотових з Руської Лозової Дергачівської громади вдома. Увісьмох, разом із сусідкою Танею і її родиною, рятувалися від обстрілів у підземному закапелку два на два. Вкупі пережили всі біди, майже одночасно евакуювались, а тепер повернулись і разом відбудовуються.
«Кому здумалося феєрверки запускати?»
За декілька днів до повномасштабного вторгнення рф до хати подружжя пенсіонерів Золотових у Руській Лозовій перебралися діти та онуки. Вони саме розпочали ремонт у своїй квартирі, тож тимчасово переїхали до батьків.
– Десь о пів на п’яту ранку мене розбудили звуки салюту. Так мені здалося. Спересердя подумалося: «Кому це здумалося запускати феєрверки о цій порі?», – згадує Любов Золотова.
За лічені хвилини всі були на ногах. Найтяжче в цій ситуації прийшлося чоловікові пані Люби, добродію Віктору. Він інвалід першої групи. Хвороба всадила його в інвалідний візок.
У вікно з ванної кімнати Золотови побачили, як через їхню хату ракети летять точнісінько на військову частину, яка дислокувалася в селі. На їхніх очах вогонь охопив будівлі на території стратегічного об’єкта.
– Наш будинок, як і вся наша невеличка вуличка, стоїть на узвишші. А військова частина дислокувалась у низині, ближче до лісу. Видно було все, як на долоні. На щастя, так люди говорять, на момент обстрілу там нікого не було, – розповідає пані Люба.
Зібравшись наспіх, Золотови перебралися в інший бік села. Там жили їхні свати. Вирішили, що в них буде безпечніше, бо й хата в низинці й підвал добротніший.
Два тижні прометалися між хатою і підвалом. Онуки, тоді шести і шістнадцяти років, дуже змучилися. Нелегко було і пану Віктору, нерідко він говорив:
– Та ви вже спускайтесь, а я в хаті залишусь. Скільки вам мороки зі мною! Дасть Бог, виживу.
На Харків через обстріли проїзд був заборонений. Золотови разом з односельцями опинилися в мишоловці. Пані Люба не пам’ятає точної дати, та десь 11–12 березня її дочці із зятем та онуками таки вдалося виїхати на власній машині. Вони вмовляли і батьків поїхати з ними, та старші Золотови не погодилися через інвалідний візок.
– У машину він не впихався, а без нього чоловік не здатний пересуватись: ніг своїх через професійне захворювання давно не відчуває. А яким невгамовним був! Та ще як візьме до рук гітару! А тепер ось так, тільки з гітарою, як і раніше, нерозлучний, – говорить пані Золотова.
Страшна ніч
Такою видалася для жителів Руської Лозової ніч проти 15 березня минулого року. Пані Люба виволочила чоловіка на інвалідному візку до підвалу під власною хатою, а тоді в розпачі впала перед ним на коліна і сказала:
– Вибач, Вітю, не витримую я вже самим сидіти в цьому пеклі. Перебіжу якось до сусідів, може, не вб’ють. Як тільки трохи стихне, навідаюсь, якщо вцілію. Залишайся з Богом, – згадує жінка пережите.
У сусідів під хатою був цегляний закапелок два на два. Туди набилося восьмеро людей, двоє котів і собака. Коли хтось із гурту запропонував хазяйці залишити тварин нагорі, бо й так не продихнути, вона рішуче промовила:
– Тоді і я з ними піду. Загинемо разом.
Люди й тварини тулилися одне до одного. Від тісноти не було змоги навіть розпрямити ноги.
– Будинок над нами відчувався як величезна желеподібна маса, яка перекочувалась з боку в бік від обстрілів. Неодноразово промайнула думка: «Якщо в це «желе» влучать, ми живими звідси не виберемось», – розповідає сусідка Тетяна Шепелева, яка поділилася місцем із Золотовими у своєму вкрай тісному погрібку. 
Подружжя Шепелевих у підвалі під власним будинком. Початок травня 2022-го року/Фото Тетяна Шепелева
Тієї ночі затишшя довго не наступало. Та коли раптом стало тихо, чоловік пані Тані, добродій Михайло, пробрався на вулицю – і за мить усі почули:
– Ой, маленька церква горить! І сільрада! І вся вулиця у вогні!
А пані Люба відразу кинулася до свого чоловіка, аби дізнатись, чи живий.
«Боялися, що отрути підсиплю»
Село розбите на 80 %. Центр увесь лежить у руїнах. Дахи досі клейонкою накриті. Пані Люба говорить, що у вітряну погоду тільки й чути, як шелестить здиблена догори клейонка. У її рятівниці Тані батьківська хата знищена під фундамент (батьківське й дочірнє обійстя межували). Та й будинку Тані дісталось. Хаті пані Люби також, але вікна, двері, пробитий дах уже полагодили, жити можна.
– Коли ще батьківський будинок був цілий, до нього увірвалися окупанти і почали стріляти по замкових щілинах у шифоньєрах. Так, за їхніми словами, вони «укропів» викурювали. А то якось натовп біля мого двору утворили. Попросили води їм винести. Як не підкоришся? У кожного за плечима автомат.
Поставила перед ними повне відро. Спершу змусили мене надпити, а тоді вже самі. Боялися, що отрути якоїсь підсиплю, – згадує Тетяна Шепелева.
Молодший син пані Тетяни служить у ДСНС. За день до війни саме змінився і прийшов додому. Під час окупації руські до нього не раз присікувались, коли йшов годувати собак своїх односільчан, під загрозою розправи змушували роздягатись, видивлялись на тілі патріотичні татуювання.
– Він у мене заядлим мисливцем був. Мав рушницю, офіційний дозвіл на її зберігання. Усе відібрали: і рушницю, і документи на неї. Та то діло наживне. Головне, що син живий і продовжує рятувати людей, боротися з вогнем. Нині в нього, як і в його колег, багато роботи, – зазначає Тетяна.
Рік без рідної домівки
Руську Лозову звільнили 29 квітня 2022 року. Відразу до села поспішили волонтери, була організована евакуація. Та рашисти не давали спокою, мстилися і посилили обстріли. Проте ні Золотови, ні Шепелеви не хотіли виїжджати. Золотовим збори прискорили свати, які під’їхали до їхнього двору і наказали: «Їдемо! Зараз же!». Добродій Віктор категорично заявив: «Я залишаюсь, буду стерегти будинок!». У цей момент поряд добряче гупнуло, тож він різко змінив свою думку. А тут ще й односільчанка услід з напутнім: «Їдьте, за будинком пригляну».
Шепелеви виїхали майже слідом. У ніч з 2 на 3 травня рашисти скинули неподалік від них керовану авіабомбу, а слідом послали ще й ракету.
– Хвиля була така, що ми вже й не сподівались урятуватись, – каже пані Тетяна.
Люди намагалися і самотужки виїхати із зони бойових дій, особливо сім’ї з дітьми. Пані Люба розповідає, що на самісінькому початку війни відважилася на виїзд родина з п’ятнадцятирічним сином. Ще в селі їх настиг обстріл. Хлопчик відразу загинув, а батькові осколками посікло ноги. Тільки через три дні батьки отримали дозвіл поховати свою дитину. Любов Золотова добре знала Артемку, бо він з її онукою був в одній групі в дитсадочку.
Поселились Золотови у «Бермінводах». Там уже жили їхні свати. Рік провели в казенних стінах. За цей час в їхнє життя увійшло багато нових людей. Були волонтери, які абсолютно безкоштовно возили до харківських магазинів, аптек і лікувальних закладів, та ще й терпляче очікували, коли пенсіонери впораються з усіма своїми справами.
Були й доброчинці з Америки. Вони виявилися веселими хлопцями. Відразу помітили в кімнаті гітару. Добродій Віктор торкнувся струн – і полилася знайома всім мелодія «Бітлз». Один з американців приєднався і також зіграв пісню четвірки з Ліверпуля. Так відомі англійські музиканти викликали українців й американців на задушевну розмову без знання мови.
«Жити можна, хоча й тривожно»
Життя в Руській Лозовій поступово налагоджується, хоча до повного спокою ще далеко. Місцеві постійно чують, як обстрілюють розташовані недалеко від них населені пункти. Співчувають сусідам і відзначають велику різницю між тим, що було рік тому і що зараз. І Золотови, і Тетяна Шепелева майже в один голос обережно говорять: «Жити можна, хоча й тривожно».
Днями село було повністю заживлене. Газ, Інтернет є вже давно. Жоден із чотирьох довоєнних магазинів не вцілів, зате знайшовся підприємець, який організував торгівлю товарами першої необхідності у звичайному вагончику. У школі підрядники вставляють вікна, доводять до ладу старостат. Лікарка з Харкова приїздить. Медустанова зруйнована, тож їй відвели місце для прийому пацієнтів в іншому приміщенні. Маленька церква, як називають її місцеві, згоріла, зате двері великої завжди відкриті для прихожан. Вона теж пошкоджена, але для відправлення богослужінь цілком придатна.
– У вихідні, а також у свята селом розноситься церковний дзвін. Слухаю його – і серце відтаює, з очей ллються сльози. Я тепер майже щодня плачу. Гляну на розбите село – і не можу себе стримати. Моїй мамі дев’ять років було, коли Друга світова почалась. Так вона згадувала, що тоді в Руській Лозовій всього три хати згоріло. І яких? Мазанок під стріхами. А тепер? Сусід напроти, який пів життя поклав, щоб звести гарний добротний будинок, помер від серцевого нападу, коли побачив його руїни, – розповідає пані Люба.
Подружжя пенсіонерів Золотових живе побутовими клопотами, особливо в наближенні зими. Переймаються, чи не виникне проблем з обігрівом помешкання, чи постійно буде світло, якого тільки дочекались. А ще їм потрібна така малість, як інвалідний візок. Старий зовсім розсипався. Зв’язав його добродій Віктор – якось тримається. На новий вони навіть не розраховують, просто на добротний. Він замінює чоловікові ноги.
– Єдина велика радість – це те, що наша внучка Танюша стала студенткою, вивчає міжнародні економічні відносини. Так хочеться, щоб вона занурилась у справжнє студентське життя в аудиторії, разом зі своїми однолітками. Для цього потрібна перемога, потрібен мир, – розмірковує жінка.
Наостанок пані Люба знову згадує сусідку Таню і говорить, що без такої вольової і безстрашної жінки, яка й обід на всіх готувала, і місцем у тісному сховку потіснилася, їм із чоловіком було б зовсім нестерпно.
– Ви напишіть про це, – просить вона.
Обов’язково.
Нагадаємо, що у селі Руська Лозова, де електромережа була знищена окупантами на 95 %, повністю відновили електропостачання. На повне заживлення села енергетикам знадобився майже рік.
Також нагадаємо, що у Дергачах завершують будівельні роботи двох пошкоджених обстрілами житлових комплексів.
Раніше ми писали, що мешканцям Дергачівської громади виплатили 117 мільйонів гривень компенсацій за програмою єВідновлення. Гроші надійшли за 1719 заявами, ще щонайменше шість заяв перебувають на розгляді.
Більше новин Дергачі читайте на нашому сайті.
Тетяна Чмут
